Останнім часом для українців гостро постало питання яке потребує не тільки переконливої та впевненої відповіді, але й упевненості, що це правильно. «Хто ми?- запитуємо ми себе. – «Сильна та мудра нація, що має давнє та могутнє коріння,чи просто слабодуха купка людей, які тільки й знають, що мріють про щось велике та прекрасне. Чи ми величезне крислате дерево, що має тисячі сильних та плідних гілок, чи просто одна гілочка, що «проїзростає» на чужому стовбурі. І байдуже, як звати те дерево: Європа чи Росія. Хто ми – господарі чи кріпаки? Як зрозуміти , як пояснити прийдешнім поколінням -– хто ми?»
Особисто для себе я знаходжу відповіді на це запитання у творах Тараса Шевченка. Так, так - Шевченка. Шевченка – філософа, поета, політика. Саме політика, бо такого великого політичного діяча, як Шевченко, ще не знала Україна. Тарас — це совість України. Він змушений був стати політиком, навіть не усвідомлюючи цього, бо така була його місія: захищати нашу землю, нашу націю, нашу історію і культуру. Захищати силою слова. Адже в «Заповіті» Тараса Шевченка більше політики, більше експресії та дії, ніж в усіх чотирьох Універсалах Центральної Ради. Поезія Шевченка —це боротьба, свобода й визволення. Провідний мотив «Заповіту»:
Кайдани порвіте,
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте
заклик до українського народу звільнитися від кайданів, самодержавства, боротися за вільне життя, відстоювати інтереси простого люду, віра поета у світле майбутнє України . Віра в те, що Україна може жити без зла. Але,на жаль, мало хто бачить за незламним борцем великого мрійника. Бо, як сказав один філософ, народи дуже часто схиляються перед своїми великими, замість того, щоб їх чути. Чути не тільки заклик, а й красиву мрію про безхмарне життя:
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... Лани, гаї, сади!
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. а й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Засобами народної символіки Шевченко вже у перших строфах «Заповіту» малює поетичний образ України, зігрітий любов’ю :
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Але в наступних рядках його мова стає уривчастою, схвильованою, про ворогів Вітчизни поет не може говорити спокійно. Далі — заклик — кульмінація твору і вибух пристрасті поета: Кайдани порвіте
Отже – ми нація борців, нація вільних людей, що мають що заповідати своїм нащадкам. Боротьба за свою незалежність та волю є, мабуть, кармою нашої Батьківщини. Бо, мабуть, кожне покоління українців так чи інше знає слово «боротися». Боротися за волю, за мову, за незалежність. Україною пройшли всі котки історії: Змінювалась політика, змінювалось соціальне становище українців, а отже змінювалося саме суспільство. Але, як би нас не ламали, ми стоїмо на своїх ногах, ми не схиляємося, і тим паче, не стаємо на коліна. Якою б не була наша Батьківщина – вона НАША!!!
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
Очевидно, що саме розумінням важливості творчості Шевченка для національної ідентичності України можна пояснити сучасні спроби аналізувати схожість проблем,які змальовані у творах Шевченка, з проблемами сьогодення
У поезії «Розрита могила» автор висвітлює трагедію сучасності:
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
Чи не ці ж самі події відбуваються зараз на сході нашої країни. Чи не риє «москаль» могили нашим хлопцям - оборонцям, і чи не плаче ненька Україна за своїми синами. Синами, що з палкою любов’ю донині читають слова Кобзаря на барикадах Майдану вустами Сергій Нігояна та вустами «кіборгів» у окопах АТО:
Борітеся — поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
І поборемо, всі разом поборемо. І заквітне наша Україна як у рядках Шевченка:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
І не буде більше зла на світі,і мої діти народяться у МИРНІЙ, КВІТУЧІЙ,ВІЛЬНІЙ УКРАЇНІ.