Творча робота на тему:
«Торуй свій шлях, - той, що твоїм назвався, той, що обрав тебе навіки
вік» (В. Стус) »
Виконав учень 7 класу
комунального закладу
«Орлянська загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів»
Василівської районної ради
Запорізької області
Савченко Валерій Валерійович
Керівник:Савченко Надія Федорівна
вчитель української мови
та літератури
вища категорія
2021 рік
На столі в темряві напівсирого каземату стоїть свіча, її сльози поступово стікають у напіврозбитий черепок. Вона плаче, щедро зрошує все навколо себе прозорим глеєм. За столиком, який освічує свіча, схилилась одинока фігура, схилилась і щось дрібно пише. І її, цю фігуру, не турбує, що вона одинока, вона завжди одна, з самого дитинства. Вона більше переймається тим, що плаче ота капосна свіча, адже з кожною сльозою вона стає меншою. А їй, отій постаті, ще писати й писати. Ще тільки половина життя лягла на папір, а ще ж є про що розповісти...
Прокидаюся, шукаю рукою вимикач, вмикаю настільну лампу. Вчора знову начитався всякого. Люблю, знаєте, читати цікаві факти з життя знаменитостей. Чомусь випадково тицьнув Шевченка, а може не випадково? Мабуть, шукав Андрія, а видало — Тараса. Ось і маєте — сон з фантазією. Містика, марево, але саме таким постає в моїй уяві образ Кобзаря. Отого генія, що поспішав жити, писати, мріяти. Здавалося б, вже зовсім відомого. Але ж ні. У кожному віці його образ постає переді мною зовсім по — новому.
Так склалося, що я вже кілька років беру участь у Шевченкіаді. Отой конкурс завжди для мене був чимось відповідальним: читання додаткової літератури, вивчення біографії, перегляд фільмів. Ось у цьому році його скасували, бо ж ПАНДЕМІЯ. Здавалося б: « ВАУ! Не треба заморочуватися». Але ж, ні! У голові маса інформації. І вона, на мій погляд, цікава! Кому розповісти?
Хоч в Інтернет виходь. Ще й уроки з вивченням його творчості завершені. Тому запалюю перед собою свічу, для шарму, збоку вмикаю настільну лампу, бо ж живу в сучасному світі, і починаю писати, викладати свої думки на папір. Про Шевченка, про себе, про свої мрії та переживання та про те, що нас пов’язує...
А я б розказав про нього ще багато: і про гусей у печері, і про стовпи, я сам про це колись замислювався і маю у кінці городу саме висотні височезні опори, і про садок, у самого під хатою квітне, ще й соловейко влітку щоночі в ньому виспівує, і про ягнят, бо мені саме тринадцять, і, сюрприз, я пасу їх за селом, бо мій батько має їх із сотню. І чим я не Шевченко? Але ж ні, у мене в руках, на щастя, не вуглина та захалявна книжечка, а сучасний ґаджет. У мене є мама з татком і свій дім. Я не краду курей та гусей, щоб не голодувати, вони самі якось з’являються у моєму холодильнику. Я щаслива дитина, що ж не так?! Чому оцей образ сидить у моїй голові? Не розумію!!!
Можливо, тому, що я вже майже дорослий і починаю замислюватися над подіями, що відбуваються навколо? Можливо,тому, що колись, дуже давно, схилившись над отією свічею, саме Тарас написав нам нашу долю, напророкував майбутнє, яке стало дійсністю:
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Чи не ці ж самі події вже понад шість років відбуваються зараз на сході нашої країни. Чи не риє «москаль» могили нашим хлопцям — оборонцям, і чи не плаче Україна - ненька за своїми синами. Синами, що з палкою любов’ю читали слова Кобзаря вустами «кіборгів» у Донецькому аеропорту, чи в окопах під Маріуполем, чи вустами їхніх дружин, що не діждали більше своїх коханих додому:
Борітеся — поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
А, можливо, тому, що він навчив нас виборювати свій шлях, пробивати його через нетрі, які сковують його. Навчив йти ним з високо піднятою головою. Не звертати з нього, «торувати» — бо він твій.
Який шлях обрати для себе? Ще наче зарано вирішувати. Але раз по раз ця думка западає в мою голову. Мама мріє про те, щоб я став лікарем; татко хоче бачити мене футболістом. А я, як оте ягня, ще веселюсь і гадаю, що в мене все ще попереду. От добре було Шевченкові, він завжди мріяв бути малярем. Він рвався в науку до різних майстрів, перехоплював їхню майстерність, змальовував різні образи відомі тільки йому. А що ж я? Який шлях обрати ?
Якби я жив років з 20 назад, я б, не вагаючись, став поліціянтом або космонавтом. А вже зараз на світі існує дуже багато професій, які диктує сучасне життя. Це, наприклад, кіберспортсмени чи фрілансери. Для обох, до речі, не потрібно ні спеціальної освіти, ні великого досвіду роботи. Все, що потрібно – наявність комп’ютера та високошвидкісного Інтернету. Зараз я добре розбираюсь у комп’ютерах та смартфонах, отож, можу спокійно йти на якогось хакера або консультанта в магазинах електроніки, а може й навіть сам буду створювати ґаджети.
Для мене зараз є тільки одна проблема, яку треба здолати, щоб обрати свій шлях, це – здобути міцні та ґрунтовні знання, які будуть потрібні мені для майбутньої роботи. Мені дуже хочеться працювати в такому місці, де неподалік буде гарна природа та добрі люди, на яких я зможу покластись.
А, насамперед, мені хотілося б, щоб у нашій країні був мир та спокій.
Зараз у нашому світі є багато проблем, яких хотілось би уникнути, але це, на жаль, неможливо. Так вже склалося століттями, що світ не існує без проблем, і найбільша з них — це світ без допомоги одних іншим, і Шевченко це розумів, мабуть, дуже добре. Прикладом цього є все його життя. Він увесь час чекав хоча б невеличкої уваги чи прихильності і, отримавши її, віддавав її сторицею знедоленим. Згадаймо хоча б перші букварі для бідних діток. Чи спроби хоча б словом захистити бідних.Тому я знаю, що шлях, який я оберу, буде складним навіть не через прихильність чи неприхильність долі, а через те, що я ніколи не пройду повз скривдженої людини. Навіть не так, я не дам кривдити людей, які чимось не схожі на нас. Таке вже в мене кредо. Я й зараз суворо його дотримуюсь. А ким стати, який шлях обрати — ще помізкую. Одне знаю точно – свій шлях я вибудовуватиму сам, без підказок та дубляжу. Торуватиму його, пробираючись через усі перепони, для того, щоб впевнено пишатися своїми здобутками.
Я впевнений, що про мене ще не раз почують! Принаймні, дуже цього хочу!