ХІХ Всеукраїнський конкурс
учнівської творчості
Номінація «Література»
«Ради тебе перли в душу сію, ради тебе мислю і творю…» (В. Симоненко
Виконала:
Лисенко Богдана Іванівна
учениця 10 класу
КЗ «Орлянська ЗОШ I-III ступенів»
Василівської районної ради
Запорізької області
Керівник:
Савченко Надія Федорівна,
учитель української мови
та літератури вища категорія
2019 рік
Об’єднаймося ж, брати мої
«Ради тебе перли в душу сію,
ради тебе мислю і творю…» (В. Симоненко
Майже щодня я, наче робот, виконую одну й ту ж роботу: прокидаюся, п’ю каву, йду до школи, повертаюся додому, вчу уроки. І так кожен день: сон, кава, навчання. Кожна хвилина розписана. Все вже як «на автоматі». Не звертаю уваги на те, що відбувається навколо. Не маю часу. Десятий клас для мене – це своєрідний трамплін до ЗНО, вступу до вишу, до нового життя. Олімпіади, конкурси, вечори, репетитори. Маю все встигнути, все засвоїти. Але з- поміж учнівських клопотів полюбляю творчість пера та мозку. Я мрію стати журналісткою, тому хочу бути в курсі життя своєї країни. А тут ще вчителька української мови підкинула «гарячу» тему. Тож спробую поміркувати над нею. Чому? Бо, мабуть, небайдужа до долі своєї Батьківщини, бо люблю її по – справжньому, без прикрас, бо я — її майбутнє, і хочу бути найкращою в цьому сенсі. Тож спробую об’єднати «братів моїх»...
«Ради тебе перли в душу сію, ради тебе мислю і творю…»— хочу, щоб ця фраза стала девізом кожного свідомого українця, щоб ці слова лунали в голові кожного мешканця прекрасної квітучої країни. Країни, у якій національна свідомість – це одна з характеристик сильної духом, вольової людини, яка готова боротися за майбутнє своєї держави, може відстояти свої права та права Батьківщини на світовій арені, адже нація може народитися тільки тоді, коли зможе навчитися себе захищати.
Ні, не дарма я сказала про народження України, маючи на увазі народження її як політичної держави, яка об’єднує в собі усіх своїх мешканців, не звертаючи уваги на мову чи національність. Розмірковуючи над цією проблемою, пригадую 2014 рік. Саме 2014, КОЛИ НАД НАШОЮ ДЕРЖАВОЮ НАВИСЛА ВЕЛИЧЕЗНА ЗАГРОЗА, об’єднав нас в одне єдине ціле. Події цього року були для нашого народу великим розчаруванням. Але, як би важко нам не було, українське національне ядро збереглося. Ми вистояли, вижили, хоча це вдалося надзвичайно дорогою ціною.
Не важливо, якою мовою Ти говориш, скільки Тобі років, якої Ти статі чи національності – нас усіх об’єднує вона – Україна. Саме вона згуртовує нас. Згуртовує, об’єднує, сплітає в одне ціле. І, як не дивно, триває це вже цілу епоху. Заради своєї України захисники Майдану йшли на барикади, герої АТО своїми тілами захищали кордони на сході країни, поливали кров’ю родючий чорнозем.
Але для справжніх патріотів не важливо, скільки випробувань вони пережили у минулому чи зазнають у майбутньому – це все досвід, і саме цей досвід робить щодня нас сильнішими, витривалішими, застерігає від нових невдач. Саме цей досвід кожного разу піднімає нас, коли ми падаємо.
2014 рік для України защемив різким болем у серці: рік після революції, втеча президента Януковича, анексія Криму. Але саме цей рік сприяв зміцненню української нації. Саме тоді справжні сини та доньки України засіяли зерно, яке проросло надзвичайно швидко та міцно. Зерно любові до рідної Батьківщини.
Напевно, ніколи ще за всю історію нашої держави стільки сотень тисяч людей разом не співали гімн України, як у перші тижні того року. Моя душа щиро радіє від того, що українці не боялися себе називати «українцями», що слова: «Ще не вмерла України, ні слава, ні воля» звучали як ствердження, як виклик усьому суспільству.
«Ще нам браття українці усміхнеться доля...», — линуло вулицями моєї Батьківщини. Я впевнена, що саме в цей час набули нового значення слова: «Слава Україні!» та «Героям слава!». Тепер, на мою думку, вони означають для нас набагато більше, ніж раніше.
Події зими 2014 яскраво перегукуються зі словами Василя Симоненка з твору «Задивляюсь у твої зіниці». Він, не знаючи цього сам, став пророком тодішніх людських поривань:
«Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань...»,
Ідея цього вірша – це заклик усіх свідомих людей до боротьби, що полягає у відомих словах: «ТІЛЬКИ МИ РОБИМО СВОЮ ДОЛЮ!»
«Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю...
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю».
І ми говорили, говорили голосно, твердо та впевнено. Говорили так,
як свого часу сказав відомий український політичний діяч, Степан Бандера: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Я вважаю, що ці слова актуальні й у наш час.
Україна незалежна вже 29 років. Це загальновизнаний факт. Але шкода, що свій статус ми мусимо доводити майже кожного дня. Надзвичайно прикро, що увесь час «заздрісні сусіди» знаходять привід зайти «прогулятися» на наші території.
Прикро, що заради нашої незалежності й досі тисячі вірних синів та дочок ризикують своїм життям, а ще найбільш прикро, складають його у запеклому протистоянні, яке спонукають чиїсь надмірні амбіції та банальна жадібність. Цю свободу, яку в нас постійно намагаються відібрати, наші предки вибороли ціною власних доль. Мільйони полягли в цій запеклій боротьбі, що пролилась не однією краплею крові.
Часто ми слухаємо не себе, думаємо: «А що будуть говорити інші?». Ми повинні нарешті взяти всю відповідальність за майбутнє на себе, повинні вже нарешті почати відповідати за свої вчинки, визнавати свої помилки. І не чекати допомоги від когось. Ні «Америки», ні «Європи» ніколи не стануть на захист наших інтересів, не реалізувавши при цьому своїх. І як боляче, коли за пишними обіцянками стоїть їхня бездіяльність і смерті тисяч наших земляків. Можливо, я ще не доросла до таких висновків, але серцем чую, щось тут не так! І на фоні цього, ще більше упевнююсь у своїй гіпотезі: межі та страхи – у наших головах. Ми зможемо нарешті стати вільними та незалежними тільки тоді, коли переступимо через той бар’єр, який не дає нам до кінця усвідомлювати в скоєних нами діях, який тримає нашу свідомість у своїх путах.
«Одійдіте, недруги. лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті».
Побути на самоті – це значить проаналізувати свої дії та думки. Коли кожен з нас зможе перемогти самого себе, коли кожен виграє цей поєдинок з собою, то тоді, я впевнена, що ми зможемо побудувати ту державу, якою марили Михайло Грушевський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Ольга Кобилянська та багато інших історичнх постатей, які, тим чи інакшим шляхом, впливали на долю України, засівали перлами українського слова ниву нашої свідомості. Я впевнена, що ми ще зможемо побудувати державу своєї мрії, варто лише захотіти й тоді — у нас все вийде.
Адже зараз, у раніше російськомовних містах України, все частіше використовують українську мову. Українською обслуговують у магазинах та супермаркетах, знімають фільми та просто спілкуються на вулицях. Навіть голлівудські актори мають за честь зіграти героїв історичної епопеї «Захар Беркут».
Мова творить не тільки думку, вона творить культуру народу, а також, безпосередньо, й сам народ. Можливо, зараз напишу заїжджену фразу: «українська мова – одна з найкрасивіших та наймелодійніших у світі». Часто ці слова нам говорять вчителі в школі, політики та просто відомі люди. Але чомусь деякі громадяни, на жаль, продовжують спілкуватися російською, адже у своїх головах вони досі чують химерне відлуння «совка». Багато хто з російськомовних українців не бачить великої різниці між мовами Батьківщини та «старшого брата».
Насправді ж, українська та російська дуже відрізняються, хоча ми й звикли вважати ці мови подібними. У нашої мови набагато більше спільного з польською, білоруською та чеською.
Не хочу нічого сказати проти тих, хто звик розмовляти російською та не хоче «кавєркать язик», але втрачаючи мову свого народу, ми втрачаємо й сам народ, і, тим більш, самих себе. Як свого часу сказала Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». Стовідсотково погоджуюся з цим висловлюванням.
Чому «помирає народ»? Людей об’єднують релігія, мова, традиції та звичаї, моральні принципи. І перше, через що занепадає нація – це через те, що зникає мова. Скільки разів нас намагались стерти з політичної мапи Світу? Не один — це точно. Скільки було видано указів та заборон... Скільки разів у нас намагалися відібрати мову...
Спробуймо уявити таку ситуацію: німець, який проживає в Берліні, одного дня вирішив би, що йому подобається Таїланд і його діти повинні наслідувати тайські традиції та розмовляти тайською. Звучить дико, правда? Схожа ситуація відбувається на теренах нашої держави.
Але мова — то не єдиний чинник національної свідомості, адже — це ще й ментальність, моральні принципи, гордість за свою державу, політичні, соціальні та релігійні погляди, звичаї та традиції.
Я народилася та живу в Україні, тут зросли мої батьки й батьки моїх батьків. Звичаї, що передавалися віками з покоління в покоління, наша родина береже й примножує, як найважливіший скарб, як зіницю ока, адже саме вони є великою частиною нашої історії. Моя родина об’єднується не тільки вірою в Бога та в прекрасне майбутнє нашої Вітчизни. Нас об’єднують і віяння сучасності. Моя мама — вчителька історії України в Орлянській школі, вона сіє вічне, добре, мудре. Мій дядечко пішов добровольцем в АТО, показавши цим вчинком безмежну любов до Вітчизни. Моя бабуся надзвичайно красиво співала українські пісні та разом з фольклорним колективом «Орляночка» організовувала національні свята. Вона несла в життя односельців зерно мудрості українських традицій. Я мрію стати журналісткою і цікавлюсь та аналізую всі події, які відбуваються в МОЇЙ державі. Хочу стати гідною своїх батьків та своєї родини. Україна об’єднала мою родину своєю історією, красою, патріотизмом та політикою.
Пишаюся, що живу в найкрасивішій країні світу. Ні, я не перебільшую, так воно і є. Наша родина часто подорожує Україною. Я дуже люблю неймовірні пейзажі, що милують око. Серце завмирає, дивлячись на все це різноманіття: в одній частині знаходяться моря, в іншій — гори. Степи, що змінюються безкраїми лісами. Річки, що перетікають у моря. Кожен регіон грає новими барвами, у кожному місті та селі є своя «родзинка» — деталь, яка не схожа на інші. Саме з таких деталей, з таких «родзинок» утворюється такий дивовижний край.
За своє, поки що, коротке життя, я побувала багато де. Мені подобається Луцьк, де на вокзалі нас зустрічають народними піснями в джазовій обробці, а люди посміхаються навіть тоді, коли на вулиці ллє дощ, як з відра. У моїх спогадах живе Одеса зі своїм мовним колоритом, зі своїм гумором та неосяжним морем. У моїй душі навічно оселився Львів зі своїми вуличками, вкритими бруківкою, й людьми, завжди готовими прийти на допомогу. У моєму серці назавжди залишиться Клевань, що вражає своєю красою та романтичною історією. Мою свідомість підкорює сучасний і, водночас, мудрий Харків. Різнобарв’ям захоплюють Карпати. Дивують своєю неповторністю Чернівці.
Впевнена, що де б я не була, у який куточок Світу не закинула б мене доля, моє серце завжди буде прагнути повернутися додому. В УКРАЇНУ.
І тут я знову цитую слова Симоненка:
«Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено».
Найкращий той край, де ти народився, провів дитинство, маєш родину, друзів. У людській пам’яті завжди найбільше спогадів саме про батьківщину. Вони врізаються в пам’ять на все життя. Коли я пишу про Україну – на душі мені відразу стає легко та спокійно, а за спиною неначе виростають крила.
І, головне, я розумію – зберегти та примножити цю красу та велич у наших силах. Варто просто об’єднатися, брати мої, об’єднати вчинки та помисли, мрії та переконання, віру в щасливе майбутнє та в перемогу справедливості. ОБ’ЄДНАЙМОСЯ, БРАТИ МОЇ! І У НАС ВСЕ ВИЙДЕ! Я впевнена! І нехай моя мрія проллється на священне знамено України краплиною надії та великої віри в щасливе майбутнє.