Творча робота на тему:«Історична пам'ять – це духовна святиня народу»

Роботу виконано разом з ученицею 9 класу Лисенко Богданою

Історична пам’ять - це духовна святиня народу

Безумовно, найдорожчою для кожної людини є її Батьківщина. Те, що вона отримала у спадок від батьків. І це не тільки місце народження, а й духовні цінності та святині, наприклад: мова, традиції, легенди, пісні, оповідки та перекази. Це найцінніший дар, котрий ти мусиш пронести у серці через усе своє життя. Батьківщину разом з її історією, так само як і батьків, не обирають. Ми повинні цінувати культуру та звичаї свого народу, берегти та примножувати те, що нам залишили у спадок пращури.

Я народилася і живу в Україні. Це неймовірна країна. Степи, ліси, гори, моря, мальовничі пейзажі, дивовижні церкви та замки, вражаюча архітектура міст. Україна складається з 24 областей різної краси. У нашій спадщині XVI століть існування і 27 років незалежності. Здається, пересічна фраза, але яке багатство вона несе у собі.

Навчаючись у школі, я часто подорожую рідною Україною. Мене захоплюють мальовничі Карпати, зачаровує вечірній Київ, підкорює мудрий Львів, вражають своєю самобутністю Чернівці та Хотин. Але де б я не бувала, моя душа завжди линула додому, у свій славетний Запорізький край.

Завжди легко писати про те місце, яке любиш, бо це викликає тільки найтепліші та найприємніші почуття. Розповідаючи про нього, можна знову пережити все те, що робить тебе щасливим. Це те місце, де промайнуло твоє дитинство, де ходиш до школи, зустрів перших друзів, перше кохання. Це той будинок, з якого щоранку йдеш до школи й куди повертаєшся надвечір. Тут тобі легше дихається, простіше живеться. Сюди ти линеш знову і знову. Це – твоя мала батьківщина.

Мені здається, що кожен повинен поважати те місце, де з’явився на світ. Пишатися і не просто любити, а й знати історію свого рідного краю.

Про історичне та духовне минуле Запорізького краю я особисто дізналася із легенд та переказів. Зовсім недавно мені на очі потрапила книга Віктора Антоновича Чабаненка «Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини». Вона видалась мені надзвичайно цікавою. А сталося це ще й тому, що автор є моїм земляком.

Віктор Антонович Чабаненко – син Запорізького краю. Народився у селі Єлизаветівці (Балківська сільрада) Василівського району, тепер село Балки, що розташоване недалечко від мого. На уроці української літератури я дізналася про нього як про письменника - етнографа, що писав про мій рідний край, і це мене дуже зацікавило. Мій земляк - відомий фольклорист і науковець, завдяки якому ми можемо багато про що дізнатися. Віктор Антонович - видатний мовознавець, лексикограф, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, член Національної спілки письменників України. Читаючи про цю людину, хочу сказати, що його творча натура вразила мене своєю самобутністю та вмінням передати колорит українського слова простими, здавалось би, розповідями, які з часом стали легендами. Я впевнена, що за цими творами стоїть не тільки колосальний труд, а й щира любов до рідного краю та бажання зберегти найцінніший дар, який тільки може отримати людина - історичну пам’ять. Пам’ять про наше духовне коріння, про життя пращурів, про закони української ментальності. На мою думку, такі твори завжди будуть актуальними.

Сказати, що я прочитала цю книгу за один подих - не сказати нічого. Моя жива натура почала вимагати все нової та нової інформації. І ось я вже сама пишу про легенди та перекази мого краю у своїй роботі. Шукаю нову інформацію. Слухаю розповіді старих людей зі свого та сусідніх сіл. Перечитую «Сестру орлів» та збірку « Легенди Василівщини про виникнення деяких топонімічних назв у Василівському районі». Це духовні святині, які трепетно й шанобливо зберігаються у кожного народу. Їх не просто передають з вуст в уста, але інколи й прикрашають все новими та новими фактами. Інколи вони стають схожими на казку, так яскраво змальовано у них події та героїв. Але, на мою думку, це їх не те що не псує, а ще й навпаки, підсилює їхнє багатство.

Стосовно назви моєї малої батьківщини, села Орлянське, існує дві легенди, які, на мою думку, обидві мають право на життя. Ось тільки вчитайтеся у них: «Колись давно, у сиву давнину, коли нашими Таврійськими степами “володіли” козаки, у долині озера, до якого часто зліталися орли, виникло село Орлянське. Назвали його на честь гордого степового птаха.»

Читаю ці слова – і уява вже змальовує картини озера, навколо якого широкими сірими крилами підіймають тонкий запах гіркого полину степові орли. Ось зводять перші стіни прості селянські хатки . Навколо них буяють весняним цвітом вишневі сади, пахне акація та хміль…

Моє рідне село:

Світ дитинства чарівний,

Де акацій духмяних

Розпускається цвіт.

Кожен спогад про тебе

Такий неймовірний,

Кожна думка про тебе

Тривожить, п’янить.

Тут батьки народились,

І з прадіда – діда

Шанували святині,

Плекали добро.

Тут дітей научили

По совісті жити,

Зберігати при цьому

Сердечне тепло.

Над селом лопотіли орлинії крила,

Закликали у гості довгожданне тепло,

Щоб сади розквітали в духмяному зіллі

І під осінь давали пахуче добро.

Тут дитинство щасливе, п’янке, променисте

Пролітає, мов казка, що дарує пісні.

Візерунками щастя в майбуття урочисте

Вишиває дорогу на святім полотні.

Вишиває нам доля нитками майбутнє

Для своєї дитини - на щастя й добро.

Ти навіки зостанешся нам незабутнє,

Бо корінням своїм через серце пройшло.

Я пишаюся тим, що я – українка,

Що народжена ненькою в ріднім селі.

Міцно стану на ноги, зросту та розквітну

І ніколи не зраджу своєї землі.

Я прославлю село аж на всю Україну,

Розкажу, що Орлянське – найкраща земля!

Найрідніша, добріша, співоча, привітна,

Бо вона в моїм серці навіки одна.

Широкою балкою, якою розкинулося село Орлянське, текла колись повноводна ріка. Така вона була глибока, що корабель міг нею пропливти. Звали її, кажуть, Білозіркою. Старі люди так про цю назву розповідають…

У сиву давнину тут пролягала дорога на Крим, а вгорі, над нею, вночі Чумацький Шлях зірками світився. Одна з тих зірок найдужче біліла-ясніла, і, мов срібло, у воді відбивалася. Через те, буцімто, чумаки й прозвали річку Білозіркою…». Ця легенда не просто говорить про місце розташування села. Вона вимальовує чарівний пейзаж української ночі, який оживає ще на полотні славетного Архипа Куїнджі, написаного у 1880 році на берегах Дніпра. Українці завжди вміли поєднати спостережливість і талант. І цей талант яскраво виражається не тільки у живописі, але й у слові. Змалюванням зорі у розповіді люди зробили з легенди казку, де Біла Зоря - це прекрасний знак добра та світла. Можливо, саме це споконвічне бажання приєднатися до чогось світлого та чистого й надихнуло наших пращурів оселитися саме тут.

Ще одна легенда говорить про масове переселення селян з Орловської губернії, що на Полтавщині. Усім відомо, що переселенці намагалися селитися побіля річок та озер. Ось і вподобали вони наше орлине озеро та річку Білозірку.

Переселення це було зумовлене історичними подіями в Україні. Проводячи паралель в історії, можна помітити, що в XVI столітті, коли відбувалася військово-трудова колонізація, люди тікали на Дике Поле. Це територія таврійського степу. Освоєння цих земель проходило в умовах безперервної боротьби з татарськими кочівниками. Рятуючись від покріпачення, на Дике Поле втікали тисячі селян, де поступово створювали власні господарства й оголошували себе вільними людьми. Ще за Катерини II почалося заселення Дикого Поля. Князь Потьомкін, який ще не знав, що скоро кріпаки, втікаючи від сваволі панів, самі знайдуть собі прихисток у таврійських степах, навіть наказував обманювати імператрицю, розміщуючи макети сіл та зганяючи людей по обидва береги Дніпра, коли Катерина II пропливала з інспекцією Запорізьким краєм, на той час Олександрівським. І це теж перекази, які мають право на життя. Ці макети села спеціально перевозились возами територією нашої області і розміщувалися шляхом слідування кораблів імператриці. Шкода, що не відомо достовірні імена очевидців того часу, але ця інформація є досить цікавою та повчальною.

Ще одна легенда заснування мого села полягає у тому, що люди з Полтавської губернії тікали від пана в пошуках кращої долі. Тікаючи, зупинялись на сучасній території Орлянського. Тут вони знаходили волю. Ставали, врешті-решт, незалежними. І як наслідок, у 1810 році було засноване село Орлянське.

Село процвітало. Жило. Жило сміхом і радістю дітей. Повнилось людьми, які робили для цього все: працювали, не покладаючи рук, удосконалювали себе і своє майбутнє на цій святій землі.

Орлянське зростило мудрих і сильних, працьовитих і добрих, терплячих і мужніх людей. Вони сіють зерно, народжують дітей, вчать їх примножувати багатство роду свого, берегти традиції, «не зазіхаючи на чуже добро, не зраджуючи рідної землі». Вчать гідно нести звання «Людина».

Моє село багате відомими людьми. Це і народні артисти України, інженери, льотчики-випробувачі, директори шкіл, лікарі, вчителі, художники, герої АТО. І поряд з ними завжди знаходяться люди, які їх постійно підтримують. Це міцний тил, який здатний не тільки допомогти у скрутну хвилину, а і забезпечити затишок та тепло вдома.

З Орлянської середньої школи вийшли тисячі учнів. Ось прізвища лише деяких з них, які прославили наше село, нашу школу, нашу ОРЛЯНСЬКУ громаду. Ці імена вже стали для нас справжніми легендами, а зібрали іх гуртківці – журналісти з керівником гуртка «Орлятко» Савченко Надією Федорівною. Зробили це з належною ретельністю, проробивши велику клопітку роботу, спілкуючись з родичами цих людей. Ось лише невеликий перелік наших видатних жителів, розповіді про них супроводжувалися різними цікавими переказами що, можливо, з часом стануть легендами. Деякі з них мають досить серйозні нагороди. І хоча зараз таких нагород уже немає, але на період життя цих людей вони інколи вартували цілого статку. Ми пам’ятаємо про них, про їхню звитягу та труд:

Кириченко Феодосій Петрович – герой Білорусії, Герой Другої світової війни, командир застави «Софієво», Гродненської області, Білорусь;

Яковенко Віктор Йонович – голова колгоспу ім. Хрущова (1947 р.), має два ордена Леніна;

Білик Федот Аврамович – управляючий колгоспу ім. Хрущова. Нагороджений орденом Леніна;

Білик Іван Аврамович – Герой Другої світової війни, нагороджений орденом Леніна;

Горохов Сергій Сергійович – полковник запасу, військовий льотчик-штурман;

Горохов Петро Сергійович – полковник запасу, артилерист;

Білик Анатолій Якович – інженер – ракетобудівник, працював головним інженером заводу «Горизонт» м. Мінськ, Білорусія;

Білик Віктор Якович – заступник головного інженера заводу ім. Антонова, м. Київ;

Рибка Володимир Іванович – колишній голова колгоспу «Орлянський», нагороджений орденами Вітчизняної війни II cтупеня, Червоної зірки, медалі «За оборону Москви», «За взяття Кенігзберга», «За перемогу над Німеччиною». Звільнений в запас у званні підполковника;

Назаренко Петро Іванович – полковник запасу, начальник служби озброєння 23 Армії України. Має 13 державних нагород, кавалер орденів «За службу Батьківщині». За участь у миротворчих операціях на Кавказі нагороджений іменною зброєю. Автор праць у галузі ергономіки;

Лисенко Федір Васильович – комбайнер - передовик, співробітник конструкторського відділу Мелітопольського машинобудівного заводу. Певний час працював над випробуванням нової сільськогосподарської техніки. Має державні відзнаки;

Лисенко Микола Васильович – Герой Другої світової війни, у Латвії, у місті Ладзіяй одна зі шкіл носила його ім’я;

Гапон Олександр Іванович – народний артист України, актор театру імені Володимира Магара, м.Запоріжжя;

Змієвський Григорій Федорович – полковник сухопутних сил у відставці, м. Москва;

Сеник Микола Олександрович – доктор математичних наук МДУ, м. Москва;

Зайцев Василь Іванович – заступник голови Василівської райдержадміністрації;

Веклич Олександр Миколайович – майор запасу, льотчик-штурман, літав на всіх типах літаків-винищувачів.

Рубрика називалась: «Односельчани, які прославили наше село». Перечитуєш ці прізвища, а у голові одна й та ж думка: «Славиться наш рід Орлянський звитягою та талантами». На жаль, багатьох з них вже нема серед живих, але пам’ять про їхні досягнення житиме ще довго!

Розповідаючи про них, хочу згадати про одного представника нашої славетної громади. Це Кириченко Феодосій Петрович – герой Білорусії, Герой Другої світової війни, командир застави «Софієво», Гродненської області що у Білорусії. Феодосій Петрович був командиром застави «Софієво» на початку 1941 року. За мужність і героїзм, виявлені в перший день війни, Феодосію Кириченку посмертно присвоєно звання Героя Білорусіі, а його сім’ї був переданий на довічне зберігання орден Вітчизняної війни І ступеня, яким він був нагороджений за свій подвиг, також посмертно.

Його застава стримувала наступ фашистів першою. Бійці протрималися три доби, але стримувати тисячну армію ворогів було несила. Героїзм прикордонників так вразив німців, що ті навіть, поховали їх. І за легендою, яка живе у нашому селі, німецькі офіцери наказали поховати командира окремо від солдат, з почестями. Чи правдиві ці перекази, не знає ніхто, але історію цю розповідали нам білоруські ветерани під час гостин у нашому селі. Лише через роки, завдячуючи дослідженням наших юних журналістів я дізналася, чому Феодосію Кириченку не було присвоєно звання Героя Радянського союзу. Стало відомо, що дружина Феодосія була полькою і під час війни змушена була працювати на німців. Лише один цей факт не дозволив нагородити Кириченка високою нагородою. У голові не вкладається той факт, що величезна країна, за яку людина віддала найцінніше, що у неї є – власне життя, не змогла навіть достойно оцінити це. Тому «Золоту Зірку» було замінено на орден Вітчизняної війни І ступеня.

Мужнього захисника Вітчизни пам’ятають і на білоруській землі, у тому ж Гродно, де, як і в Орлянському, є вулиця імені Кириченка. У 1980 році ветеранами, учасниками боїв на Гродненщині, привезено меморіальні дошки, що були встановлені на нашій школі, де вчився Ф. П. Кириченко та на батьківській хаті. Це вже сучасна легенда, яка зберігає подвиг ціною у життя.

Люди не можуть жити без даху над головою, без їжі, а ще без віри у Бога. Віри у серці, в душі та свідомості. Новий переказ хочу присвятити духовному життю моєї батьківщини.

Перша православна церква з’явилася в Орлянському в 1857 році. Мала вона назву храм Різдва Пресвятої Богородиці. Минали роки, одне покоління змінювалося другим, а віра в Бога залишалася незмінною. Селяни охрещували у церкві дітей, одружувалися, проводжали рідних у останню путь. Але з приходом більшовиків та зміною політичної свідомості у країні почалася масова руйнація храмів та церков. Це сталося і з Орлянською церквою…

Старожили розповідали, що храм руйнували довго, бо стіни були настільки міцними, що їх треба було рвати тросами. І було це тому, як говорить легенда, що майстри – мулярі додавали до вапняного розчину, яким скріплювали цеглу, яєчні жовтки. Храм зводився навіки, не одну сокровенну молитву чули святі стіни, але…

Селяни плакали, коли впала остання надбудова, а ще коли під час руйнації було знайдено поховання ностоятелів храму, то шоковані люди довго не могли забути цю подію. До речі, ніхто й досі не знає, куди було здійснено перепоховання. Та історія забирає своє.Через певний час на місці зруйнованої церкви збудували Будинок культури, він проіснував до 2001 року, всього 30 років. Зараз на місці колишнього храму Різдва Пресвятої Богородиці стоїть напівзруйнована величезна будівля. Там, у колись величному, духовному місці, панує смуток та пустка. А місце для храму жителі знайшли, і духовне життя існує й понині.

Взагалі, наш Запорізький край багатий на церковні споруди. Запорожжя – то батьківщина козаків. А як ми всі з вами знаємо, що для козаків віра була – найголовнішою. Козаки завжди були благородними та віруючими людьми. Перекази говорять, що у кожному місці їхнього перебування козаки зводили церкви. Ці степові лицарі завжди були сильні духом та вірили у Бога.

«Колись давно, дуже давно, ще й дідів наших у Капулівці не було, понаходили в ці краї, звідки – ніхто не знає, здоровенні люди, в косовий сажень. Лицарі, чи що… От, як понаходили, та й стали шукати собі місця, де б їм оселиться.»

То були козаки. Запорожці. Про них також існує сила-силенна легенд.

«Запорожці набиралися звідусюди. Вони приймали усякого: де хто з-під пана втече – приймуть, де від батька та від матері біжить – приймуть, де який жінку покине та так аби докотив до Січі, то й живе – приймають усіх.

Прийде, було, до них чоловік голий, босий, а вони його уберуть, як пана, бо в запорожців тих сукон, грошей, одежі – так яких хочеш сортів і стільки завгодно»

«Запорожці – то народ був старинний, великий зростом, дужий. Ідуть, було зі всього царства.

Вони жили не так, як ми, грішні: у них жінок не було тут і заводу. Так собі бурлакували до смерті. Сорочки, штани самі прали, самі латали, самі вони й кухарювали.»

Взагалі, козак – як мала дитина: хоч багато поїсть, хоч мало - наїсться. Їли вони галушки, юшку, куліш. І горілка у них поводилась. Аякже! Тоді вона була і дешева, і добра.»

Одягалися запорожці «по достатках». Одні в дорогих каптанах ходили, а інші – як у пісні співають:

Жив собі козак Голота

Та не боявся він ні води,

Ні вогню,

ні того чорта болотяного.

Була на ньому шапка-бирка,

Зверху дірка,

Соломою шита,

Вітром крита,

Куди він віє,

Туди й провіває,

Молодого козаченька

Та й прохолоджає,

- розповідає у своїй книзі “Савур-Могила” Віктор Чабаненко.

На території Великого Лугу, або в його сусідстві, містилася Запорізька Січ. У Великому Лузі козаки випасали худобу і знаходили в тутешніх плавнях та заростях добрий захисток. Тому Великий Луг був символом безпеки й волі. Упіснях його називали «Батьком»:

Ой Січ— мати, а

Великий Луг— батько,

Що в Лузі заробити,

то в Січі пропити.

«Січ – ото в запорожців кріпость. Коло неї були окопи, вали, а всередині дзвіниця була така, що в неї й гармати ставлялися. Жили вони скрізь в землянках, або по-їхньому, бурдюгах: так чоловік по п’ятнадцять, двадцять, а то й менш. Землянок запорожці ніколи не замикали. Як їдуть куди або йдуть, то так і кидають їх: ніхто не зачепить.»

У Січі – так там жили по куренях, по скільки там сот чоловік. Та й курені були великі. Після ради 1766 р. і до кінця існування Запорозької Січі в межах Вольностей Війська Запорозького нараховувалось 44 церкви, 13 каплиць, 2 скити, одна молитовна ікона — у 53 поселеннях та урочищах.

Церкви на Запорожжі були дерев’яні. Збиралися з часом дерев’яні церкви замінити на кам’яні, хотіли спорудити храм із мармуру й тесаного каміння, зібраного на руїнах мечетей у татарських містах. Зруйнування Січі в 1775 р. перешкодило здійсненню цих планів.

Була ще одна особливість на Січі — похідні церкви. Робилися вони з грубого полотна та церати й нагадували намети. Запорожці возили їх із собою в походи, встановлювали поблизу сторожових постів — «бекетів». Наприклад, Михайлівську похідну церкву влаштували в Старому Кодаку для берегової сторожі запорожців, які водночас були і лоцманами. Встановлювали їх у тих місцях, де займалися промислами, де отаборювалися більш-менш численні групи козаків. Саме в похідній церкві на Микитиному Розі, між іншим, відслужили молебні, коли Богдана Хмельницького обрали гетьманом на раді в Січі і коли він на чолі загону вийшов на першу визвольну битву українського народу під Жовтими Водами. Після перемоги Хмельницький надіслав у січову церкву 300 талерів.»

Повниться легендами наш край…Чимало їх забулося, але чимало й збереглося. Запорізький край і наша рідна Василівщина має безліч історій щодо виникнення назв сіл, річок, ставків, угідь. Ось звідки взяла свою назву річка Кінська, що на Запоріжжі: "Як виганяли турків козаки з нашої землі, то дійшли аж до того місця, де тепер Мала Катеринівка (зараз смт. Запорізького району Запорізької області ). І тут, у долині річки, відбулася страшна битва. Перемогли козаки турків, але невеликий турецький загін встиг переправитися. Кинулися наші було за втікачами — а коні не хочуть заходити в річку — бояться червоної від крові, води.

Як не намагалися козаки перепливти на другий берег - нічого в них не вийшло. Тоді їхній отаман сказав: « Ну що ж, хлопці... Нехай уже буде ця річка границею з бусурманами, тільки не нашою, а кінською, бо, бачте, коні не хочуть далі йти. А ми ще у степу знайдемо ворогів і звідти їх колись виженемо...» Так з того часу й прозвали річку Кінською.

І справді, колись була вона кордоном між Україною і Туреччиною.

Ще одна цікава легенда існує у нашого народу про річку Білозірка і села Мала та Велика Білозірка. За цією легендою вони мають назву від Білої Зорі, що купалася у воді:

« Як прогнали козаки турків та татар з нашого краю, то почали тут мирні хлібороби селитися. Думали вони, гадали, як же їм річку і свої слободи назвати, аж поки чумаки одного разу не підказали: « Назвіть, - кажуть, - річку Білозіркою, бо в ній уночі білі зірки купаються. А слободи свої назвіть Великою и Малою Білозірками, бо, бачте, як над ними велика и мала зірка білим сяйвом виграють...» Послухали люди поради чумаків, подякували їм. Так і зараз звуться річка Білозіркою та села Мала та Велика Білозірка у Василівському районі».

Славними ділами славиться наш Запорізький край. Тут і понині живуть чесні та роботящі люди. У віянні останніх подій в Україні десятки синів Запорізького краю захищають незалежність на сході нашої країни. Вже навіть і про сучасних вояків складають легенди та оповідки, звеличуючи їхню доблесть, схиляючи голову перед їхньою звитягою. Взяти хоча б за приклад історію молодого вояка, Гриня Олександра Вікторовича. Його історія вже теж є живою легендою нашого села.

Олександр отримав сповіщення про військову перепідготовку і через тиждень вже був у зоні АТО. Потрапив до 93 механізованої бригади, яка здійснювала перевезення матеріальної частини, харчів, мастила, бензину, медикаментів. Його автомобіль разом із іншими машинами завжди супроводжував конвой. 29 липня автомобіль Олександра разом з іншими машинами потрапили під черговий обстріл біля міста Артемівськ Донецької області. Сашко розповідав пізніше нам під час зустрічі у школі, що у гарячці навіть не зрозумів, що його поранено, такими частими та звичними були ці обстріли. А відчув це тоді, коли намагався підвестися на ноги. Зненацька він відчув пекучий біль від поранення та власне безсилля. Важко було дивитися у очі воякові, коли він згадував про ті моменти. Стільки болю, страждання та безвиході було у них.

Машина запалала. Сашко опинився у самому пеклі. Вибратися з нього допоміг йому однокласник Хачко Сергій. Він дивом опинився біля машини й почув знайомий голос. Сашко казав, що тоді відчув подих смерті. І в ту мить, коли над ним схилився Сергій, він його не побачив, а просто відчув теплий, лагідний дотик та ласкаву мову, наче з ним говорив ангел. Це було так миттєво, що не чутно було ні уколів шприца, ні накладених джгутів.

Сергій вколов пораненому не тільки його знеболювальне, а й своє. Пізніше його запитали, чи не думав він про те, що лихо могло спіткати і його? На що він відповів однією фразою: «Тоді для мене існував лише Сашко». До речі, у тому бою було поранено й Сергія. Він отримав контузію та пошкодження слуху. А обстріл тривав. Думки плуталися, шалено стукотіло серце, дуже боліли рани. З кожною хвилиною надія на порятунок згасала все більше та більше. І тут, як у казці, крізь гул канонади та дим пожежі до палаючої машини, за якою ховалися дядько Сашко та Сергій, прорвався БТР із супроводу автоколони. Він на великій швидкості почав кругами об'їжджати машину, обстрілюючи при цьому «зеленку», з якої вівся вогонь. А потім миттєво зупинився - водії швидко закинули поранених на БТР та помчали подалі від засідки. Це останнє, що пам'ятав дядько Сашко. А далі розпочалося справжнє пекло.

Літаком пораненого було відправлено у Харківський військовий шпиталь. Там лікарі зуміли зібрати йому колінний суглоб правої ноги, хоча це було досить нелегко. З лівою ногою було все набагато важче. Замість коліна там була величезна діра.

Страшно уявити, якої мужності та волі коштувало усе це Сашкові та його родині. Хочу сказати, що майже все село піднялося йому на допомогу. Друзі та однокласники терміново почали збирати кошти для купівлі медикаментів. Усі підприємці села розставити скриньки «Допомоги» у їхніх торгових точках. До цієї справи долучились депутати та найближчі сусіди. Я впевнена, що саме цей порив та увага допомогли вистояти у той страшний момент сім'ї Олександра і йому самому.

Зараз минуло вже чотири роки з того страшного дня. У сім'ї Сашка народилася донечка. Усі страхи та негаразди, здається, відступають. Але ці чотири роки були важкими та болючими. Дядько Сашко переніс 8 операцій і вже навіть ходить без допомоги палиці. Але за усім цим стоїть страшенна воля до життя. Розповіді про героя поширюються у мережі Інтернет, про нього вийшло декілька сюжетів на ТБ, історію видужання переказують учні у шкільних творах, про нього пишуть у газетах. І я впевнена, що усі ці оповіді будуть жити, як і легенди про козаків та видатних людей нашого краю.

Завершуючи свою роботу, хочу зазначити, що найбільшою духовною святинею для кожної людини є, на мою думку, історична пам’ять, яка зберігає найяскравіші моменти людського життя. І не важливо, легенда це чи переказ. Головне, що вони об’єднують у собі дух сивої давнини та віяння сьогодення. І саме це є найціннішим.