«Мій рідний край – моя історія жива»

«Мій рідний край – моя історія жива »

Зараз кожна людина повинна знати свій родовід, своє походження, історію свого краю. Я не виключення, і тому зараз я хочу розповісти про свою малу батьківщину, про своє рідне село, про людей, які є відомою й невідомою його історією. Народилося Орлянське ще у далекому 1800 році у Причорноморських степах на півночі Таврії, в долині колишньої річки Білозірки . Щодо назви села існує дві версії. Перша говорить що на наші землі тоді переселилися жителі з Полтавської губернії Лохвицького повіту, села Орлик, і саме вони дали таку горду та незвичну назву. Інша версія або ж легенда розповідає, що раніше поблизу нашої місцевості було багато озер та річок, найбільше з озер називалося Куликове, біля нього збиралося багато орлів,звідси пішла й назва.

Перші жителі Орлянського оселялися на березі річки Білозірки, яка брала початок від Драного хутора і текла через теперішній центр села. Вона була не широка, проте глибока. Спочатку переселенців було 8 сімей. Станом на 1886 рік в селі Орлянське Балківської волості Мелітопольського повіту Таврійської губернії мешкало 1737 осіб, налічувалось 284 двори, існували православна церква, школа, поштова станція, 3 лавки, винний погріб, по понеділках вирував базар. У центрі села була збудована перша церква. Точна дата відкриття церкви невідома, але відома дата її зруйнування - 1972 рік. Причиною цього став комуністичний атеїзм.

У 1845 році була побудована перша сільська двокласна школа. В Орлянскому був (але на жаль зруйнований у 1897 р.) пам’ятник народної архітектури — повітряний млин.

Село поступово заселялось..Селяни займалися землеробством, господарством, починали культурні забудови села. Вже у 1892 році поруч із церкво було збудовано нову церковно-приходську школу. До жовтня 1917 року в школі налічувалось 45 учнів і було 2 вчителя.. Після Жовтневої революції школа стала семирічкою. А в 1936 році школа отримала статус середньої. Село жило своїм мирним і тихим життям, були труднощі,але не було кровопролиття.

22 червня 1941 року розпочалася найстрашніша війна, яка забрала життя мільйонів людей. На фронтах Великої Вітчизняної війні захищали свободу і незалежність Батьківщини 720 орлян, 297— за бойові подвиги нагороджені орденами та медалями. В селі є братська могила 377 радянських воїнів, загиблих у визвольних боях, на якій встановлено пам'ятник. На честь 455 воїнів-односельців, загиблих у боротьбі з ворогом, встановлено меморіальні плити. Страшна звістка про війну швидко рознеслася по всьому селу. Люди не знали що робити, куди ховатись. Війна докотилась до Орлянського наприкінці серпня, люди були готові захищати свободу і незалежність Батьківщини, створили партизанський загін. З перших днів війни мобілізовані солдати -односельці були згуртовані у добровольчі загони й направлені на захист Запорізької області. Через те, що німецькі частини дуже швидко наступали, вони опинилися під Кримом, де потрапили у кільце німецької армії. Там ополченців, які не мали ні зброї ні харчів ні одежі було відпущено новими «господарями». Солдати плакали, коли німці просто зняли колючий дріт з табірного забору, і чимдуж бігли додому. Частина ополченців повернулася на рідну землю. Це були голодні, змучені спрагою та страхом люди. Але поверталися вони вже в окуповане село.

Німці дуже любили порядок, і навіть під час окупації у селі працював колгосп. Жінки, діти та чоловіки, що повернулися з полону, змушені були працювати на Рейх.

Три роки тому на виховну годину у наш клас було запрошено дідусів наших однокласників Лисенка Федора Васильовича та Савченка Василя Васильовича, які на період Великої Вітчизняної війни були 5-7-річними дітьми. Але ті страшні картини назавжди закарбувалися у їхній пам’яті. Зі сльозами на очах вони розповідали нам про страхіття обстрілів та постійне відчуття смерті. Про те, що серед односельців було багато поліцаїв, частина з яких під час звільнення села радянськими військами пішла з німцями. Пізніше, вже через роки, деякі з них опинилися аж у Канаді.

Багато про що я дізналася тоді від наших дідусів, але одна історія запам’яталася найбільше. Справа у тому, що німці у селі створили комендатуру. На чолі її стояв якийсь полковник, а от правою рукою у нього був староста, Лисенко Терентій. Він був вихідцем із заможніх селян,і його відверто ненавиділи на селі. І лише через десятки років односельці дізналися про те, що дід Терентій увесь час співпрацював з партизанами, які перебували у плавнях, і підтримував їх харчами та збіжжям. Коли біля села у німецьку засідку потрапили й загинули радянські парашутисти, саме він зі своїми підручними потай від німців поховав хлопців. Діда Терентія навіть мало не розстріляли радянські військові коли звільняли село, його врятувало те, що його разом з кількома поліцаями направили в село Велика Білозірка для допитів. Саме там і знайшли його партизани й підтвердили його справжню місію. Зараз це здається казкою чи вимислом. Але ще є люди, які пам’ятають цю історію. Це Лисенко Григорій Васильович та Савченко Василь Васильович.

Думаючи про цього дідуся, уявляєш якою мужньою людиною він був.

Важкими дорогами війни пройшли сотні наших земляків. Не можливо не згадати сьогодні Феодосія Кириченка, який був командиром застави «Софієво» в Білорусії на початку 1941 року. За мужність і героїзм, виявлені в перший день війни, Феодосію Кириченку було посмертно присвоєне звання Героя Білорусіі, а його сім’ї був переданий на довічне зберігання орден Вітчизняної війни І ступеня, яким він був нагороджений за свій подвиг, також посмертно. Лише через роки, завдячуючи розслідуванням наших юних журналістів я дізналася,чому Феодосію Кириченку не було присвоєно звання Героя Радянського союзу. Стало відомо, що дружина Феодосія була полькою, і під час війни змушена була працювати на німців. Лише один цей факт не дозволив нагородити Кириченка високою нагородою. Тому «Золоту Зірку» героя було замінено на орден Вітчизняної війни І ступеня. Мужнього захисника Вітчизни пам’ятають і на білоруській землі, у тому ж Гродно, де, як і в Орлянському, є вулиця імені Кириченка. У 1980 році ветеранами, учасниками боїв на Гродненщині , привезені меморіальні дошки, що були встановлені на школі, де вчився Ф. П. Кириченко та батьківській хаті.

Завершуючи свою розповідь про живу історію свого краю, я хочу зазначити,що поряд з нами ще багато непізнаного. Варто лише зацікавитися, й історія відкриє тобі безліч таємниць. Читаймо та вивчаймо її, будьмо гідними своїх дідів та прадідів. І тоді, я впевнена, страхітлива тінь війни не буде лякати наших дітей ніколи.

Інформацію було зібрано та оброблено разом з Дяченко Аліною, ученицею 11 класу,переможницею районного конкурсу «Непізнана історія мого краю»2018 рік.

Вчитель-Савченко Надія Федорівна.

Про підсумки районних конкурсів на кращі твори про Василівський край

«Мій рідний край - моя історія жива» та кращого стенду: «Історія рідного

краю: 95 років утворення та 75-ї річниці визволення Василівського району

Додаток

до наказу відділу освіти райдержадміністрації

від 29.10.2018 № 283

РЕЗУЛЬТАТИ КОНКУРСІВ,

присвячених 95-ій річниці утворення та 75-ій річниці визволення Василівського району Запорізької області від нацистських окупантів

№

п/п 1

ПІ учня Дяченко Аліна

Клас 11

ПІБ вчителя Савченко Н.Ф.

Назва творуМій рідний край – моя історія жива

Комунальний заклад Василівської районної ради Запорізької області«Орлянська ЗОШ І-ІІІ ст.»

Місце І