Перші літературні спроби мого сина
Колись давно у долині річки Білозірка, серед пахучого таврійського степу народилося село, якому на честь гордого степового птаха дали ім'я «Орлянське». Чи то справді орли віддали цій землі свою мудрість і силу, але люди тут справді надзвичайні : працьовиті, щирі, доброзичливі, мудрі. Вони сіють зерно, народжують дітей і вчать їх берегти і примножувати свої традиції, не зазіхаючи на чуже добро, не зраджуючи рідної землі...Вчать їх захищати свою Батьківщину, не шкодуючи свого життя…
Мої дудусь та бабуся жили на вулиці Степовій, що є окрасою села. Вона знаходиться на самій його окраїні і межує зі степом, що прекрасно квітує навесні. Ця вулиця завжди повниться дитячим сміхом. Галаслива юрба дітлахів щодня гасає тут у футбол та лова, взимку будує барикади та грає у сніжки. Тут у хлопчачій та дівчачій юрбі зростала моя мама, Надія. Було у неї безліч друзів, і одним із них був сусід Сашко, для мене він звісно ж є дядьком.
З розповідей мами я знав, що був він молодшим за неї, веселий, завзятий хлопчина. З самого дитинства він був звичайним пустуном, полюбляв об'їдати зеленими яблуками та абрикосами, за що йому частенько нагорало від мами. А одного дня мій дід Федір вигнав його із картоплиння, що буйно цвіло на городі. Там він ,причаївшись, пробував « місцеві деклікатеси»-короладських жуків, ще й при цьому приспівував. Саме по співу дід його і знайшов у картоплинні. Пустуном зростав малий Сашко ...
Йшли роки, дядько Сашко закінчив Орлянську школу,вступив до технікума, став слюсарем, пізніше пішов до лав української армії. Повернувся звідти справжнім красенен. Не одна дівчина задивлялась на його кремезну статуру. Ну справжній тобі український могутній дуб. Від нього віяло спокоєм, впевненістю та силою. При погляді на нього, здавалося, що він витесаний з каменю, отакий був спокійний та врівноважений. І коли прийшла повістка до воєнкомату, він узяв її з впевненістю та спокоєм.
Дядько Сашко потрапив до 93 механізованої бригади, яка здійснювала перевезення матеріальної частини, харчів, мастила, бензину, медикаментів. Його автомобіль разом із іншими машинами завжди супроводжував конвой. 18 квітня автомобіль дядька Сашка разом з іншими машинами потрапили під черговий обстріл біля міста Артемівськ, Донецької області. Дядько Сашко розповідав пізніше моїй мамі, що у гарячці навіть не зрозумів, що його поранено,такими частими та звичними були ці обстріли. А відчув це тоді, коли намагався підвестися на ноги. Зненацька він відчув пекучий біль від поранення та власне безсилля. Важко було дивитися у очі дядькові, коли він згадував про ті моменти. Стільки болю, страждання та безвиході було у них.
Машина запалала. Дядько Сашко опинився у самому пеклі. Вибратися з нього допоміг йому односелець Хачко Сергій. Він дивом опинився біля машини й почув знайомий голос. Сашко казав, що тоді відчув подих смерті. І у ту мить, коли над ним схилився Сергій, він його не побачив, а просто відчув теплий, лагідний дотик та ласкаву мову, наче з ним говорив ангел. Це було так миттєво, що не чутно було ні уколів шприца, ні накладених джгутів.
Сергій вколов пораненному не тільки його знеболювальне а й своє. Пізніше його питали,чи не думав він про те, що лихо могло спіткати й його? На що він відповів однією фразою: «Тоді для мене існував лише Сашко». Доречі у тому бою було поранено й Сергія. Він отримав контузію та пошкодження слуху. А обстріл тривав. Думки плуталися, шалено стукотіло серце, дуже боліли рани. З кожною хвилиною надія на порятунок згасала все більше та більше. І тут, як у казці, крізь гул канонади та дим пожежі до палаючої машини, за якою ховалися дядько Сашко та Сергій прорвався БТР із супроводу автоколони. Він на великій швидкості почав кругами об'іжджати машину, обстрілюючи при цьому «зеленку» з якої вівся вогонь. А потів миттєво зупинився -водії швидко закинули поранених на БТР та помчали подалі від засідки. Це останнє, що пам'ятав дядько Сашко. А далі розпочалося справжнє пекло.
Літаком дядька Сашка було відправлено у Харківський військовий шпиталь.Там лікарі зуміли зібрати йому колінний суглоб правої ноги, хоча це було досить нелегко. З лівою ногою було все набагато важче. Замість коліна там була величезна діра.
Страшно уявити, якої мужності та волі коштувало усе це дядькові Сашкові та його родині. Хочу сказати, що майже все село піднялося на допомогу дядькові. Друзі та одноклассники терміново почали збирати кошти для купівлі медикаментів. Мої батьки вмовили усіх підприємців села розставити скриньки «Допомоги» у їхніх торгових точках. До цієї справи долучились депутати та найближчі сусіди. Я впевнений, що саме цей порив та увага допомогли вистояти у той страшний момент сім'ї дядька Сашка і йому самому.
Зараз минуло вже чотири роки з того страшного дня. У сім'ї дядька Сашка народилася донечка.. Усі страхи та негаразди здається відступають. Але ці чотири роки були важкими та болючими. Дядько Сашко переніс 8 операцій, і вже навіть ходить без допомоги палиці. Але за усім цим стоїть страшенна воля до життя. Мама часто порівнює його з льотчиком Марєсьєвим, який під час Другої світової війни втратив обидві ноги, але зміг стати на ноги, і ще навіть літати. Та повість Б.Польового називалася «Повість про справжню людину». А свою розповідь я хочу назвати «Заради життя». Чому так?. Тому, що цей подвиг дядько Сашко здійснив заради нашого спокійного життя. І жодної миті не пошкодував про те, що став на захист нашої країни. Поряд з ним були такі ж молоді хлопці, які стояли пліч- о- пліч .Для того, щоб зберегти Україну разом.
Савченко Валерій 11 років
Савченко Надія Федорівна