До історичних джерел
У причорноморських степах на півночі Таврії, в колишній долині річки Білозерка, близько півтораста років тому виникло село Орлянське. Його заснували селяни – вихідці з центральних і північних областей України.
Біля сіл Орлянське, Тополине и Ул'янівка було розкопано поховання епохи бронзи (II—I тисячоліття до н. е.), скіфського (IV—III ст. до н. е.) и сарматського (I—II ст. н. е.). Поблизу с. Ул'янівка знайдено також залишки поселень епохи пізньої бронзи (I тисячоліття до н. е.).
📷
📷
📷
До кінця 18 століття північ Таврії, яка називалась «Дике поле», не була заселена. Причиною цього були часті набіги татарських орд, які спустошували все на своєму шляху і лише з кінця 18 століття тут появились перші переселенці з українців і росіян, а згодом німці-колоністи, болгари, греки.
А як відомо стародавні племена ховали своїх померлих не далеко від своїх поселень. Отже нашому селу набагато більше років ніж ми вважали раніше. Єдине, що беззаперечно - назві села “Орлянське” дійсно 210 років!
📷
На південь від сучасного села Орлянське було розташоване Куликове озеро. В його заростях збирались «пташині базарі» з перелітних птахів. Прилітало також багато орлів.
З достовірних даних старожилів, як Веретільника Олександра Андрійовича, якому у 1929 році відзначали 98 років, відомо, що село прийняло таку назву тому, що на Куликовому озері багато орлів. А також відомо, що у 1805 році село нараховувало 20-25 дворів, де було до 100 чоловік жителів.
Перші мешканці оселились саме там, де нині розташований центр села і на сусідніх кварталах, що прилягають до центра села: квартали 11, 12, 10, 9, 1 та 7.
Жителі села мали зв’язки лише з навколишніми селами: Балки, Маячка, Златопіль, Скельки, Василівка, що виникли трохи раніше на березі річки Кінська та колишніх плавень.
Селяни поступово почали розорювати родючі цілинні чорноземні ґрунти. Але через примітивний обробіток полів урожай майже завжди був низький.
Минали роки і село дедалі більше розширювалось, число поселенців збільшувалось. У роки першої революції в Росії 1905 року селяни села виступили проти надмірних податків. Влада заарештувала організаторів, а тих хто підтримував їх, били різками до крові.
Згідно старого законодавства, жителі сільської общини, як державного села, розпоряджались земельними наділами. Ніхто не мав права продати, купити землю чи вийти з общини. Часто проводили перерозподіл землі в залежності від кількості душ – членів родини. Ось чому основний податок і називався подушне. Крім цього існував цілий ряд інших податків.
Після столипінської реформи дозволялось селянам виходити з общини. Багато мешканців села Іванівка Кам’янко-Дніпровського району оселились на захід від села і утворили хутір Удільний і називались «удільними». Через нестерпно тяжке матеріальне становище частина селян села Орлянське виїхали до Сибіру шукати «кращої долі». Не знайшовши її, більшість селян повертались назад.
Посилилась експлуатація селян бідняків з боку куркулів. Частішими стали випадки батракування бідноти у сільських глитаїв, відробітки за позиченого весною збіжжя (приклад: за позичений мішок жита повинен був батрак Ломейко Т.А. відробити два місяці у куркуля Смішка Т.Ф.).
Біднота закабалювалась. Курними шляхами потяглись, немов журавлині ключі, заробітчани до міста, особливо до м. Олександрівська (сучасне м. Запоріжжя), а також до поміщика Юхименка на завод.
Зокрема батракували у місцевого куркуля Бойко Григорія Микитовича (Каплун Іван Панкратович, Яковенко Григорій Кирилович та інші). Це був один із найбільших «хижаків» на селі, мав понад 200 га землі, коней до 30 голів, великої рогатої худоби 30 голів, 300 голів овець, іншої домашньої птиці до 1500 голів. Сам господар не довіряв своїм робітникам ведення господарства і сам особисто любив збирати яйця птахів і, навіть, за таку дрібницю, як гній, який прохали в нього для палива батраки він висловлював свої хижацькі прагнення до наживи: «Сам зроблю кирпи, повезу на базар до Михайлівни і будуть гроші».
Типовим представником куркульства на селі, подібний до виведених образів Тобілевичем у його творах, Смішко Терентій Юхимович, був не гіршим експлуататором, у якого батраки давились чорним хлібом і галушками, сам їв суп і ходив у перерваному картузі, засмальцьованому бушлаті, а мився він один раз на рік у «чистий четвер». Через свою жадібність викидав на смітник зіпсовані продукти харчування: ковбаси, смалець, м'ясо та інше.
Таких у передреволюційний час на селі було немало. Характерною особливістю їх моралі було: експлуатуй, утискуй, кради, ти не вкрадеш – у тебе вкрадуть. Привітних слів від них ніхто не чув.
У поміщика Юхименка був сталеплавильний завод, який був розміщений на території сучасного колгоспу ім.. Воровського, де вироблялись «букери», борони і інший інвентар. Це був примітивний завод, робітників налічувалось небагато 50-60 чоловік, але цей хижак зрозумів своє призначення експлуатації з другого боку. Він «зрозумів» подих часу, що селянин потребує хоч і примітивних, але все-таки машин для обробітку землі. І тут він розуміє, де можна добре нажитись: у степовому районі, в умовах бездоріжжя, без усяких джерел сировини для свого заводу він відкриває, на перший погляд, таке невигідне виробництво, в дійсності наживає великі капітали на експлуатації робітників, на високих цінах на свої товари.
За побут робітників, селян, за культуру на селі не було й мови. Школа в селі була одна, називалась Земська (збудована у 1885-1890 роках) на дві класні кімнати, де навчалось 40-60 учнів, не говорячи про те, що не було бібліотек, медпунктів, клубів, лікарень, газету виписував лише піп та вчитель. З «богоугодних» закладів, що розповсюджували безкультурність, деспотизм і безправність були церква і шинок та «досвітки». Жінка знаходилась у становищі рабині.
Революція 1917 року відкрила нову еру в історії нашого села. Комісар 5-го Задніпровського полку Симон Павлович Пожидаєв організував групу комуністів на чолі з Плюйко Петром і цілим рядом інших комуністів, батраків, активістів – прибічників революції, проводив соціалістичні перетворення на селі: націоналізовано завод Юхименка, який почав виробляти сільськогосподарські машини для комнезамів, для бідноти, націоналізовано землі куркулів, створено актив, який до кінця вистояв у боротьбі з ворогами революції, з ворогами народу.
В період відбудови народного господарства активну допомогу органам влади і парторганізації, яка щойно створилась, надавав комнезам, організатором якого був Назаренко Огій Романович. В обов’язки комнезаму входило запровадження в життя села декретів Радянської влади: перерозподіл землі, запровадження законодавства про труд, освіту та інше. Були введені спеціальні договори для непманів, які обмежували куркулів у їхніх правах по відношенню до найманих робітників.
На селі на допомогу місцевій владі була створена комсомольська організація, очолювана бідняком Бондаренком Євгеном Петровичем ( в активі було 17 комсомольців). Активісти-комсомольці: Дубина Оксана Давидівна, Дубина Марфа Романівна проживала в с. Орлянське, де працювала начальником відділення поштового зв’язку, Тараненко Іван Григорович, Ломейко Михайло Йосипович, який згодом працював першим секретарем Банківського райкому комсомолу за тодішнім адміністративним поділом, Вакуленко Тимофій Петрович, Савченко Дмитро Йосипович.
Роботою комсомольської організації керувала партійна організація під керівництвом Дяченка Олексія Герасимовича, який в даний час проживає в с. Підгірне. Партійна організація налічувала 19 чоловік. Активну допомогу надавав уповноважений Банківського райкому партії Бенда Тарас Павлович, який завоював довір’я бідноти села Орлянське, пізніше був директором МТС.
В роки мирного будівництва орлянці поступово обєдналися одноосібні господарства в колективні. Навічно покінчили з голодом, злиднями і безкультур’ям.
Вперше в районі у 1927 році селяни організували сільськогосподарську артіль «Червоний жовтень», спочатку із 9-ти, а потім із 16 господарств. Організаторами цієї артілі були Дзюба Феоктист Іванович, Жовтоніжко Родіон Євлампійович, Саламаха М.Г., Малюга Г.П., Ломейко П.С. та інші. Радянська влада підтримала зачинателів колгоспного руху, допомагала посівними матеріалами і давала в кредит трактор «Фордзон». Невдовзі в селі появились кооперативи: «Широке поле», «Здвиг», «Дружба», «Допомога» і багато інших. А в колишніх маєтках Юхименка та Есена організувались комуни: «Червоні Борці» та імені Дзержинського.
За час з 1935 року по 1941 рік в колгоспному селі відбулися величезні зміни. У селі налічувалось 6 сільськогосподарських артілей, на неозорих просторах яких появились трактори, комбайни автомашини та багато іншої техніки. Запровадили на полях сівозміни. Гордістю села, а згодом всього району, став колгосп «Здвиг», а потім і імені Хрущова, очолюваний здібним організатором Яковенко Іван Іванович, який був головою колгоспу 25 років. Зацвіло пишним цвітом життя колгоспного села. Багатим став колгоспний трудодень.
Мирну працю трудолюбивого народу порушили роки Великої Вітчизняної війни. В боях за Батьківщину полягли кращі сини нашого села. Багато солдат і офіцерів удостоєні урядових нагород. Ми гордимося іменами земляків: Савченко К.І., Шульга Р.Т., Жовтоніжко Ф.Р. Сандак М.А., Школовий П.Ю., Савченко П.Г., Волик А.М., Смішко І.С., Шарейко Т.Л., і багато інших. Фашистські звірі в наше село вдерлися 04 жовтня 1941 року. Два роки «коричнева чума» своїми кованими чоботами топтала наше землю, грабуючи наше населення, знищуючи народне добро. 27 жовтня 1943 року бійці Лисичанської дивізії звільнили наше село. 613 орлянців та 22 яснополянці зі зброєю в руках пішли захищати рідну землю. 412 чоловік полягли в боях, захищаючи село. В братській могилі с.Орлянське разом з нашими земляками, визволителями села, а також з тими хто знаходився на лікуванні і помер, в ХППГ 5219 у старих корпусах Орлянської школи, похований Олексій Пагін, про якого навіть гітлерівський генерал писав: «Для того, чтобы нам победить большевиков, мы должны сражаться так, как сражается их офицер Пагин». Одна з вулиць села Орлянське носить ім’я лейтенанта Пагіна.
Важкими дорогами війни пройшли сотні наших земляків. Не можливо не згадати, на цих сторінках, Феодосія Кириченка, який був командиром застави «Софієво» в Білорусі на початку 1941 року. Мужнього захисника вітчизни пам’ятають і на білоруській землі, у тому ж Гродно, де, як і в Орлянському є вулиця імені Кириченка. У 1980 році ветеранами, учасниками боїв на Гродненщині, привезена меморіальні дошки, що були встановлені на школі, де вчився Ф.П.Кириченко та батьківській хаті.
Завдяки вчителю Бойко Любов Петрівні, яка організувала роботу червоних слідопитів з 1966 року, бібліотекарю школи Школовій Ніні Іванівні, директору школи Овсяннікову А.В., завучу школи Шатало І.А., вчителю по позакласній роботі Цині В.М., голові колгоспу «Орлянський» Рибка В.І., учаснику бойових дій ВВВ Демиденко І.О., були знайдені сім»ї загиблих, зібраний цінний матеріал про загиблих воїнів – наших односельчан.
Редактор Савченко Н.Ф. учениця 5-го класу Дяченко А., Частинау інформації взято з проекту»Люби і знай свій рідний край» 8 клас