Доброго дня, шановний Іване Яковичу!
З Вашою творчістю я вперше познайомився, прочитавши казку «Лис Микита», яка вразила мене з перших рядків. Ну й вигадник цей Микита! Зовсім не дивно, що він втрапив у таку халепу. Адже, вигадуючи якусь історію, варто пам’ятати, що рано чи пізно всі дізнаються правду. Ось тоді буде непереливки! Своєю поведінкою Лис Микита нагадує героя індійської народної казки «Фарбований шакал». Вони – хитрі, горді, зарозумілі й пихаті, але треба визнати й те, що обидва герої наділені неабиякою кмітливістю й гострим розумом. Хоча в якийсь момент мені здалося, що Ваш Микита ще більший авантюрист і винахідник, що, мабуть, властиве українському характеру. Чесно зізнатися, мені було дуже шкода Микиту, коли звірі, дізнавшись про ошуканство, розірвали його на дрібні шматки. Але з іншого боку – брехня має бути покараною.
Ми з однокласниками довго розмірковували, чи міг Лис Микита вчинити інакше? Наприклад, повернутися до лісу і зізнатися, що не зміг вполювати курку. Звичайно ж, міг, але тоді сюжет казки розвивався б в іншому напрямку.
Застосувавши алегорію, Вам вдалося не лише передати зміст казки, а й переконати читачів, що ніколи не треба вихвалятися і обманювати, а перш ніж щось обіцяти, варто гарно подумати. Окрім того, не треба дозволяти іншим ошукати себе, пам’ятаючи, що перше враження не завжди є правдивим. Якби лісові звірі не були такими довірливими, їм би не довелося цілий рік служити правителю - ошуканцю.
А ще я хотів поділитися з Вами великою радістю, яка сталася зі мною нещодавно. Справа в тому, що на одинадцятий день народження мої батьки влаштували мені подорож в село Криворівню Івано-Франківської області, яке відомий український етнограф називав «українськими Афінами», аби я мав змогу відвідати літературно-меморіальний музей, присвячений Вашому життю та творчості.
Під час екскурсії я дізнався, що вперше Ви сюди потрапили в 1901 році. Користуючись нагодою, я хотів дізнатися, це правда, що саме в садибі Василя Якіб’юка – відомого різьбяра і знавця народної медицини, Ви написали відомі свої твори: повість «Великий шум», поему «Терен у нозі», оповідання «У кузні»?
Всього лише п’ять кімнат, а все письменницьке життя як на долоні – ліжко, стілець, стіл, за яким Ви працювали, сіті для ловлі риби, гуцульська сокира, годинник, міксер увесь із дерева…Коли я на все це дивився, мені здавалося, що я дихаю з Вами одним повітрям, походжаю стежинами Великого Каменяра. Таке дивне відчуття, що боїшся зайвий раз поворухнутися. На превелику радість, мені дозволили присісти на лавку, на якій сиділи Ваші гості. Від думки, що це міг бути Михайло Коцюбинський, Михайло Грушевський або й сама Леся Українка перехоплювало дух. І я заприсягнувся, ще хоча б раз повернутися сюди.
Вчора ми з татом переглянули фільм «Захар Беркут», завдяки якому я відкрив для себе невідомі раніше сторінки історії. Наприклад, я дізнався, хто такі монголи і якої страшної шкоди вони завдавали українцям. Та найбільше пригнічує те, що завжди знаходяться зрадники, як боярин Тугар Вовк, якими керують лише прагнення до влади і гордість. Мабуть, цим він страшніший за ворога. Протягом всього фільму мені здавалося, що він зовсім не спокутує своєї провини перед народом. Але добре, що є справжні захисники своєї батьківщини – тухольська громада на чолі із Захаром Беркутом. Навіть важко визначити, що є найбільшим досягненням тухольського старійшини: досягнення єдності в громаді, чи виховання такого хороброго і кмітливого сина, який і життя ладний віддати за благо своєї громади?
Я довго думав над словами Захара Беркута, який помираючи, пророкує: громадську єдність, завдяки якій було здобуто перемогу, буде втрачено, – лихі часи настануть для народу, але з часом відродиться вона, і настануть щасливі часи її відродження. Якими ж пророчими вони виявилися! Не одне століття, після описаних, подій українському народу доведеться виборювати територіальну, мовну, культурну та релігійну єдність. Навіть мудрий старійшина не міг уявити, скільки ще крові доведеться пролити за відбудову української державності.
Чесно Вам зізнатися, я теж іноді пишу вірші. Мабуть, я б теж хотів стати відомим письменником, та я розумію, що для того, щоб отримати визнання, потрібно багато над собою працювати. Тому для досягнення мети, я щодня читаю твори відомих українських і зарубіжних письменників. Серед них важливе місце займають Ваші оповідання. Дякую Вам, шановний авторе, за повчальні сюжети і майстерно підібрані слова. Ваша творчість мене надихнула на написання вірша:
Через роки, через століття
Я чую дум палких суцвіття,
Я чую голос Ваш народний.
Такий простий і нехолодний.
Мечами слів зривавсь до бою,
Як личить витязю й герою.
Сталевий дух ніхто зламать не міг,
Хоча й ступали на поріг
Страждання, втома і біда,
Років буремних гіркота.
Боровся! Боровся!
І не зламався.
Вільним птахом навіки зостався.
З повагою учень 5 класу Орлянської ЗОШ Маковоз Дмитро